Від перших днів війни завод із виготовлення безглютенових вівсяних пластівців “Добродія” був під окупацію, аж поки агресор не відступив із Чернігівщини. Про те, що після себе залишив ворог і як швидко підприємство відновило роботу та експорт, у межах спільного спецпроєкту компанії “Київстар” та Delo.ua “Бізнес працює” розповів Петро Мельник, президент Українського Клубу аграрного бізнесу, співвласник та виконавчий директор Agricom Group.
Про початок війни та релокацію
На якому етапі була компанія під час повномасштабного вторгнення? Ви готувалися до війни?
Ми, як і 99% українського бізнесу, не думали, що може розпочатися повномасштабна війна, тому взагалі не готувалися до неї. Єдине, до чого готувалися, це до економічної скрути, яку можуть спричинити агресивніші дії на Донбасі. На півночі Луганщини ми мали земельний кластер, восени минулого року ми знайшли на нього покупця, на початку війни були на етапі підписання угоди. Частину активів на Луганщині ми продали, а за решту отримали передоплату. Мали закривати угоду 27 лютого. Ми розширювалися. Стартував інвестпроєкт — друга черга будівництва нашого заводу. У травні планували відкрити його. Чотири роки тому у травні ми відкривали першу чергу нашого заводу, тож другу хотіли приурочити до річниці.
Але о п’ятій ранку 24 лютого я прокинувся від дзвінків директорів з Чернігівщини. Я саме був у мами в Рівному. З Києва, Житомира, Чернігова почали телефонувати, ми аналізували ситуацію. Я вдячний нашій надзвичайній команді, яка вкотре показала себе якнайкраще за такої небезпеки. Рішення ухвалювалися за принципом “Безпека людей понад усе”. Тому ми вирішили тримати зв’язок із співробітниками і щоденно аналізувати, як чинити у разі надзвичайних подій. А позаяк багато наших підприємств були на передовій (в областях, що зазнали вторгнення — ред.), ми відстежували ситуацію на фронті, щоб повідомляти людей, які працюють в тому регіоні.
Що ви зробили, коли у перші тижні війни ворог надто швидко наступав углиб України?
Ми запропонували співробітникам у небезпечних регіонах три напрямки евакуації — на захід, за кордон або до Житомирського кластера, який тоді здавався безпечним. Саме я мало опікувався евакуацією, бо керівники наших підрозділів настільки самостійні в ухваленні рішень, що до мене зверталися хіба що із проханням взяти службовий транспорт для евакуації. Усі співробітники контактували між собою, і евакуація відбулася легко, якщо можна так сказати. Усіх, хто хотів, ми переселили за три хвилі релокації.
А чи була можливість перевезти бізнес — продукцію, виробничі потужності?
У перші дні всю продукцію, що була на нашому заводі, ми намагалися переправити до Чернігова або передмістя. На складах залишалося чимало продукції — приблизно 400 тонн, але ми встигли роздати людям лише 2-3 машини, а потім все було заміновано. Завод ми зупинили і як змогли підготувалися до його консервації.
Трапилася у нас і трагічна подія. Коли орки на початку березня проїхали повз завод, хлопці подзвонили і сказали: “Пройшла велика колона техніки, мабуть, ми в окупації”. Ми відповіли, щоб вони негайно розходилися і домовилися з громадою розібрати овес. На жаль, загін орків зайшов на завод. Окупанти перевірили телефони у всіх, хто там був. У одного з хлопців щось знайшли, можливо, патріотичні світлини. Його затримали. Коли завод звільнили, ми знайшли його убитим. Це страшно. Ми підтримуємо його сім’ю, але чи можна компенсувати таку втрату…
Після цього наші подзвонили у Чернігівський кластер, аби попередити, що орки перевіряють телефони (а ворог був уже близько), тому треба почистити телефони.
Про втрати та важливість бути на зв’язку
А яка ситуація з крадіжками з боку окупантів?
Ми залишили базу абсолютно порожньою. Багато пального (готувалися до посівної) злили, щоб не дісталося ворогу. Вивели з ладу трактори, щоб орки ними не змогли скористатися. Це було правильне рішення, адже потім наш агромайданчик три дні обстрілювали і знищили майже всі будівлі та техніку. Хвалити бога, людей там не було. Лінія фронту проходила прямісінько через наш кластер, тож на Чернігівщині було дуже багато прильотів. Там досі небезпечно, днями на міні підірвався тракторист із сусіднього господарства. А ми чекаємо, поки сапери очистять наші поля.
Наслідки окупації господарства. Фото з архіву Agricom Group
Як ви підтримували зв’язок усі ці дні?
Хвалити бога, “Київстар” працював скрізь. У нас є свої групи у месенджерах за різними напрямами, вони також активно працювали. Після початку війни створили групу “Допомога ЗСУ”, у якій з’ясовували, як і де можна допомогти нашим воїнам.
Завдяки мобільному інтернету мали доступ до наших камер спостереження, стежили за пересуванням ворожої техніки і передавали цю інформацію ЗСУ.
Як можна оцінити втрати компанії за час окупації?
На Луганщині ми втратили приблизно $9 млн. Від початку квітня з людьми немає зв’язку. Ми втратили новий елеватор, багато обладнання. На Чернігівщині прямі збитки становлять $2-3 млн. Досі розбираємо завали і рахуємо збитки. Дуже багато коштів вклали у посівну, але ми їх втратили. Завод пограбували, проте багато чого встигли роздати людям. Коли ми заїхали на завод, мені було гидко дивитися, як жили ці звірі: там де їли, там і випорожнювалися. Хоча там є сучасні туалети.
Окрім матеріальних втрат які ще є проблеми?
Наші партнери пішли нам назустріч, деякі навіть зробили передоплату, щоб ми запустили завод. У нас були вільні кошти на рахунках на початку війни, але ми домовилися з партнерами, що будемо допомагати з них ЗСУ. Так ми вийшли у нуль: пішли ва-банк, тому що розуміли — з орками ніхто з нас працювати не буде.
Головне завдання від початку війни — максимально допомогти військовим. Закуповували шкіру для заводу, що виробляв військове взуття, а також продукти. Наші логістичні канали були сильно зруйновані, були проблеми з дизельним пальним.
Зараз у аграріїв цікава ситуація, коли ніхто на себе ковдру не тягне. Якщо потрібна допомога, то я пишу в групу Українського клубу аграрного бізнесу (і багато інших пишуть), що потрібна сіялка, і одразу купа пропозицій допомогти. Сьогодні аграрії — це велике ком’юніті, в якому всі один одному допомагають.
Але є проблеми з перетином кордону. Велику частину продукції за нашими контрактами ми продали до початку війни. Зараз експортуємо тільки пластівці, адже подорожчав транспорт. Але я схиляю голову перед нашою командою, яка робить неймовірні речі з відновлення холдингу.
Частину добрив ми викупили у компанії з Чернігова — їх бомбили так, що там були потужні пожежі. Але після деокупації і розмінування виявилося, що цистерна з нашими добривами вціліла. Через два тижні нам її повернули.
Щодо персоналу, то ані скорочувати штат, ані урізати зарплати ми не плануємо. Спочатку ми заморозили зарплати, але зобовʼязалися виплатити ці кошти пізніше і виконали цю обіцянку.
Про плани на майбутнє
Які плани на майбутнє?
Добудовуємо склад, який планували закінчити до війни. Відстаємо від графіка на три місяці. Зараз домовляємося про доставку обладнання. Ми відновили усі проєкти, усе йде у такому самому ритмі, як і до війни. Наші партнери також допомагають армії, але ми разом з ними ще й працюємо над відновленням економіки, для того щоб залучати інвестиції.
Хочемо працювати над новими напрямами, але зараз не на часі. Усі люди у напівзруйнованому стані, дружини в евакуації з дітьми. У нас є багато завдань, які потрібно закінчити. Клопоту вистачає.
Які інновації застосовує компанія?
Я б охоче реалізував наш проєкт із “Київстаром”. Ми інноваційний холдинг: у нас все відцифровано і ми надто залежимо від якості зв’язку. У режимі онлайн я можу бачити, що робить вся моя техніка, які завдання виконує, який у неї трек у полі і багато іншого. Це все йде каналами зв’язку, які нам надає “Київстар”.
Ми вдячні “Київстару” за допомогу в реалізації проєкту. Це дуже важливо не тільки для бізнесу, а й для всіх людей, щоб сказати про себе, почути рідних. Що доступнішим і швидшим буде зв’язок, то краще для всіх.
Джерело: delo.ua
